Фрагмент книги "OST. Морозів хутір" Уласа Самчука

IMG 20180608 150809
Ісус же спитав його: "Як тобі на ім’я?" "Легіон!" — відповів той, багато бо бісів увійшли в нього. І вони благали його, щоб він не велів їм іти в безодню. А було там велике стадо свиней, що паслося на горі. І демони просили його, щоб він дозволив їм увійти в них. І він дозволив їм. Вийшли ті демони з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро, та й потонуло. Від Луки. гл. 8/30-33/

Було повно, шумно. Встали від столу, розбрелися по кімнатах. Іванові хотілося бачити кожний кутик. Випите впливало на нього, і кожна дрібничка, навіть який-небудь чайник у кухні, говорив до нього своєрідною мовою. "Здоров! Ти мене ще пам’ятаєш?" — казала кожна річ. У своїй великій кімнаті, так званому кабинеті, Іван не знав, як себе поводити. Передовсім то з дрібничками: ріг тура, мушля на попіл, приладдя до писання. Витертий одинокий шкіряний фотель — близький і свій. Столи, стільці, його ліжко, застелене так само, з тією самою білою прикривкою, а над ним — краєвид Куїнджі. А найголовніше — портрет Марусі. Іван якось уникав зустрічі з ним, але уникнути взагалі не було можливості. Коли він підійшов до портрета, що майже на цілий зріст людини велично висів між двома вікнами над письмовим столом, то в той самий момент увійшли сюди Таня і Мар’яна. Мар’яна розігналась до Івана, Іван зробив рух повороту, і Мар’яна зупинилась. Це була дуже коротка мить, але вона затямилась усім. Іван був зворушений.

Потім зібралися знов у гостинній. Мар’яна хотіла танцювати. Таня мусить заграти пару вальсів, а Іван хай пригадає собі давні часи, коли то він так добре танцював. Мар’яна і Таня взяли його під руки, і всі троє вийшли до гостинної.

За вікном чорна, брудна, тривожна ніч. її гущу протинає ряд світляних стовпів, що падають з великих вікон морозівського дому. Світло падає на знищені клумби, засохле бадилля квітів, на кущі бозу біля паркана і навіть сягає до ряду молодих ялинок, що ділять в їздову вуличку від краю поля, за яким починається великий дніпровий луг.

Довкола хутора глибока, сторожка, здається, готова до якогось вибуху, тиша. Лише дощ, що безвольно спадає згори з густої, чорної порожнечі, творить легкий, підступний шерех. І старий, неспокійний Кудлай нервово бігає під дощем від повітки над погребом до в’їздової брами і назад. У брамі він зупиняється і бреше в бік Ліпляви. Гамір, що виривається з дому разом зі світлом, перебиває його настрій, і він, кинувши кілька поглядів на вікна, вертається з трохи легшим серцем до своєї буди.

Вже багато років не було на Морозівському хуторі цього звичного родинного гамору. Багато років було тут зовсім тихо. Вікна багатьох кімнат були постійно закриті віконницями. Гостинна кімната була зовсім замкнена, і все, що стояло в ній, було завішено намітками з селянського доморобного полотна.

В перших днях початку війни Івана, як офіцера артилерії в запасі, було негайно покликано до армії. Спочатку прийшло від нього кілька листів з різних місць західного краю, але потім раптом все затихло, і, здавалось, він канув у воду. Він мав нещастя належати до армії Самсонова, що загинула у знаній мазурській кампанії, спричиненої протинаступом Гінденбурґа.

Петро не був мобілізований, бо він викладає в Київській академії мистецтв, дуже рідко мав нагоду бувати на хуторі. Сопрон перевівся вже тоді до Хабаровська, і про виїзд додому в такий час і при такій віддалі він не міг і мріяти. На другому році війни Таня вступила на медичний факультет Петроградського університету. Це, розуміється, не було якраз до речі, однак на цім наполягав сам старий Григор, і іншої ради не було. Андрій учився в Черкаській класичній гімназії.

На хуторі лишився старий з Кандором, Омелянчихою і молодою службою. Йому помагали з Ліпляви, особливо стриєчний брат покійної Григорової жінки Катерини — Микита Боровик зі своєю дочкою Наталкою.

На хуторі в ті часи було завжди тінно, навіть коли світило сонце. Особливо, коли не було вісток від Івана — головного спадкоємця хутора. У Морозів немає звички виявляти свої почуття назовні. Все у них закрите на замки терпеливості. Старий Григор був між людьми, але ніхто не бачив, щоб він якось особливо занепадав духом, і ніхто не чув від нього зайвих слів. Зробився тільки більше мовчазним. Раніше він любив, як збереться відповідне товариство, проявити себе. Тепер завжди мовчав. Ходив, як звичайно, до церкви, як звичайно, суворо постив, як звичайно, говів, сповідався і брав раз на рік святе причастя, але поза тим — все, як було. І тільки дома, у своїй комірці (мешкав у комірці, між коміркою на харчі і великою кімнатою з входом із кухні), коли зіставався сам, брав до рук свою улюблену Біблію і завжди з неї читав. Тут також курив свою цигарку, бо на людях уже не курив багато років, І тут також читав листи "від дітей", що приходили з далеких і ближчих міст імперії.

Першою вернулась на хутір Таня. Вона не могла далі лишатись далеко від дому у такий тяжкий час Вона писала батькові: "Як собі, тату, хочете, я мушу вернутись додому. Медицина моя не втече, а як я тільки подумаю, що ви там самі, на мене находить страх і сором. Ні. Я вертаюсь!" І вона дійсно вернулась. Після зимового семестру шістнадцятого року приїхала на хутір і тут уже залишилась. Головне — Василько. Він потребував справжньої жіночої опіки. Як і ціле велике хазяйство, що саме перед війною набрало справжнього розмаху.

Влітку був удома також брат Андрій. Його цікавили більше книжки, але це нічого не значило, і він повинен був ціле літо від світання до пізньої ночі бути на господарстві. Він сильно ріс, був справжній Мороз, подібний до матері, що була з роду Боровиків, міцний, розмашний, твердий юнак. Після роботи на полі він ще встигав перечитувати "Братів Карамазових", Дантову "Божественну комедію", "Одіссею". Любив класичну, давню поезію. Вчив греку й латину, читав уже в оригіналі "Фавста", хоча з допомогою словника.

З початком сімнадцятого року на хутір нагло прибув Петро. За останні роки він дещо змінився. Раніш він мав міцну, круглу, рудувату борідку. Тепер борідка пішла в офіру моди, лишився тільки з вусиками, які також старанно стриглись. В одязі зайшла також переміна. Свій літний солом’яний бриль, а взимку чорний, крисатий фетровий капелюх замінив він на звичайну, сірої барви, кепку.

Чого він прибув на хутір? Появився він не сам, а й привіз з собою цілий віз своїх і не своїх картин. Старий і Таня перелякались: де вони те все складуть? Нічого. Петро знайде для всього місце. Дещо з того він розмістив по стінах усіх кімнат, а решту зложив у шафі і поставив у великій Івановій кімнаті — збоку, зараз від входу. Йому видавалося, що тихий хутір значно безпечніший, ніж шумливе Брест-Литовське шосе в Києві. Тому він і запакував ті свої скарби аж сюди.

Інколи на хутір приїжджали до Тані її приятельки. Найчастіше Мар’яна Лоханська — міцна, дещо округла, повна життя і соків панна з огненним кучерявим волоссям, що запліталось у дві коси. Вона була також студентка медицини. Через неї саме Таня пішла на медицину. У Морозів не заведено було займатись такими науками. У них переважно мистецтво й господарство. Медицина — це щось далеке і незвичне. Але вони робили все добре, за що лиш брались, тому і Таня виявила себе цілком на місці. Шкода тільки, що довелося скоро вернутись назад.

Літом заїжджали на хутір також приятелі Андрія. Тоді робилось навіть шумно. Інколи ходили на Дніпро, веслувалися, ловили в затоках, при нічних огнях, щупаків, залицялися, а при тому співали. Таня й Мар’яна брали в цьому близьку участь, а серцем усього був Андрій.

Роки спливали туго, повільно. Восени шістнадцятого року прийшла нарешті від Івана перша вістка. Був у Німеччині в полоні. У Морозів це наробило багато шуму, бо доходили вже вістки, що там велика недостача харчів. З хутора щомісяця — бо більше не дозволялось — висилався п’ятифунтовий пакунок. Але головне, що він живе, що він є. Вістка про це полетіла негайно в усі кінці Росії і долетіла аж до Хабаровська.

З фронту доходили разючі, часом страшні вісті. Хоробрі руські армії йшли не тільки вперед. Після Львова, Кракова і мадярських рівнин прийшли волинські болота. Німці ламали залізні фронти і тиснули на них, ніби страшний прес. І раптом зовсім несподівано революція. Що сталося? Ніхто такого не чекав. Навіть Таня й Мар’яна, що були в тому злонещасному Петрограді, навіть вони були заскочені. Так. Вони щось там чули. Були колеги, які про щось натякали. Шептали про якісь там таємні гуртки, знаходились такі, що пристрасно нападали на царський лад, на царицю, згадували ім’я Распутіна, нарікали на фронтові непорядки, на зраду генералів і навіть самого воєнного міністра М’ясоєдова. Але все те ніяк не була ще революція. Фронт стояв на місці, ходили поїзди, стояли численні запасні полки, на складах лежали гори продуктів, одягу, амуніції. Велетенські резерви всього того знаходились по всіх закутках імперії.

А все-таки революція. В Петрограді повстали гвардійські полки. Пішли бурхливі маніфестації. Заговорили про прибуття в запломбованому вагоні якогось Леніна. На фронті — тисячі агітаторів, потворились солдатські комітети, взяли "на штики" офіцерів, і по фронту покотилось: "Далой війну! Додому!"

По всіх дорогах, по станціях, по містах і містечках, по прифронтових селах загула революція. її виття відчули всі. Це була голодна, спрагла крові вовчиця, що довго чекала на свій час. Мільйони людей затремтіли жагою протесту. Проти вікового рабства. Проти нерівності. Проти гноблення почувань. Проти війни. Проти царя і царського ладу. І всім водило одно найістотніше, ніколи і ніким ще не збагнуте російське "нічаво".

Несподівано, як і все, що в цей час творилося, на Морозівському хуторі знов засвітились усі світла. Сірого, мокрого листопадового дня 1918 року на хутір прибувають брати Морози. І то всі троє разом. Сопрон, Петро і Іван. Вони з’їхалися також випадково у Києві у Петра. Звідсіль рушили на рідний хутір. Бракувало тільки Андрія, але і без нього радість була несказанна, неописанна. Хтось великий з Божою силою зірвав над хутором чорну завісу, запалали вогні, і рознісся могутній гімн життя.

І от рано на другий день, у неділю, Іван Мороз вперше по довгому часі прокинувся знов у своїй хазяйській кімнаті, на своєму просторому, міцному дубовому ліжку. Перший погляд упав на стелю. Трохи задимлена, у кутах — нитки павутиння. Далі погляд сповзає по стінах, густо завішених Петровим добром. Чого тут тільки нема. Краєвиди рік, міст, Києва. Жанрові сцени. Портрети, а між ними портрет Марусі на першому місці і зображення його самого на задній стіні, напроти письмового стола.

Над самим ліжком в темнуватих тонах — "На Івана Купайла" Куїнджі. Таємнича ніч, далекі яскраві вогні, дівчата у стрічках та вінках, побравшись за руки, танцюють довкола багаття. Збоку відблискує вкрита лілеями річка, а над усім косаті верби і стрункі тополі, таємнича, хвилююча густота.

І все довкруги своє, знане, приємне. Навіть той визувак під ліжком, навіть та попільниця на столі. І як довго до цього йшлося, які були хвилясті, нерівні дороги! В ухах все ще шум брудних, мокрих, холодних, завошілих станцій. Скільки днів, ночей, ранків. І нарешті Київ, гостина у Петра, незвичайний шум, якийсь ще не чуваний розгін, добровільці, на Хрещатику червоні штани і німецькі ковані чоботи. Бурхливі, повні крику ночі, шум музики, кабарети, бурхливі трійки по Бібіковському, трибарвні прапори і оголошення в незвичній мові…

Київ. Як він страшно змінився. Прозоре, сонячне місто, з виразом півдня, а одночасно з надихом древньої мудрості, що застигла на всіх горах, на привітних, білих, веселих храмах. Там тепер зовсім чужі люди — стрижені й голені якимись іншими голярами, дами з якоюсь незвичною посмішкою і в широких завуальованих капелюхах. Загнані візники із завжди замисленими рисаками і завжди захльостаними болотом бричками. Авта з написами великими літерами, з прапорцями спереду та шоферами в кубанках. І що це за дивна така піна розбурханого моря?

А далі довга, нелегка дорога в товаристві братів до хутора. Це те, нарешті, найважніше. Кожне село зворушувало його. Бо знову те саме — села, люди, природа. А Дніпро! Та чудова, широка й свавільна ріка. Старий провінціональний пароплав повільно пливе, ті самі береги, скелі, ліси, зарви і острови з кущами сріблистої верби, що тепер уже обсипали своє срібло і стали наскрізь прозорими.

А остання дорога до хутора. Він дивився перед собою, але бачив усе довкруги. І те, що тепер є, і те, що було, і навіть, здається, те, що бути має. Кожний стовп, стріха, зворот вулиці, стара верба, несподіваний собака, вибоїна на дорозі, ширінь лугів, шум вітру і сухого бадилля — все це вникає десь до серця і підносить захват. На кожному перехресті хочеться зупинитися, дивитись у небо, бачити там живого Бога і проказувати нову молитву.

І ось уже дома. Немає ніякого більше сумніву. Можна простягнути руку і переконатися, що це так… Тільки ряд ялин за вікнами значно повищав, тільки молоді горіхи стали вже не такими молодими, тільки якісь нові бур’яни в кущах бозу, тільки Кудлай стовстів та скудлатів, тільки бляха на даху місцями вкрилась іржею, тільки від стін де-не-де відколупалися шматки тинку. А можливо, що все те було і раніш…

І після того Іван вдруге поволі народжується, шукає і знаходить себе у власному ліжку, дивиться довкруги старим, досвідченим для цього довкілля оком. Добре, що це не звичайний гарний сон, а справжня гарна дійсність. І, можливо, він буде тут завжди і тут закінчить колись своє земне буття. Він уже має досить за собою світа, хвилювань, гострих переживань, людей і подій. Залишається з повною силою взятися за плуг, нажити нові мозолі, вставати з сонцем, лягати з темнотою, їсти добрий, міцний, житній хліб, пити свіже молоко, ходити звичними полями та лугами, вмиватись росою і вдихати повними грудьми благодать свіжого повітря поля, лугу, лісу.

Усміхнувся. Підносить догори руку. Вона біла, майже прозора, з довгими кістлявими пальцями. Скільки років вона дармувала без справжньої роботи? Розглядає її і дивується — так дивно все це створене. Вставати!

Біля постелі на стільці — його колишній святочний одяг бурої краски. Лежить біла накрохмалена сорочка, на ній комірець, на помості чисті, дещо пім’яті черевики. Лежачи, Іван мацає матерію одягу. Стільки років він десь лежав, але зовсім у порядку. Встає, надягає білизну, зворушується її дотиками, взуває ті самі черевики, що взував їх багато років перед тим; ось вони знов на ногах, вільно і м’яко ворушаться пальці, відчувається тепло і чистота шкарпеток.

Сопрон все ще спить богатирським сном на канапі. Вона для нього коротка, тому приставлено два стільці… Рука вправо, рука вліво, ніс догори, вуса догори. Ця людина звикла до великого кроку. Він не сидів, як Іван, за дротами, він шугав на експресі через сибірські простори. Батьківщиною для нього не тільки цей хутір, він чується дома там, де знаходиться. Тому він зараз і спить. Тому, можливо, не зробили на нього такого вражіння слова старого Григора: — Ну, хлопці! Лягайте. Завтра встаємо о сьомій. Молебень буде. Мусимо бути всі в соборі..

— Сопроне! — гукає Іван, але на того цей вигук не діє. Іван чується бадьорим, дарма, що спав мало, на душі легко, настрій піднятий. Поглянув у дзеркало і бачить рудувату щетину, яку треба здмухнути з того міцного підборіддя. Виймає свою привезену бритву "Золінґен", куплену в Сосновці на Горішньому Шлезьку, бадьоро намилює підборіддя, при тому посвистує, відхиляє вікно, щоб впустити повітря, і дивиться на горобців, що іноді шмигають попід вікнами, ховаючись від дощу, розглядає верхи ялин, що повільно шумлять і хитаються, чує гамір десь з подвір’я, стукіт у кухні і навіть дзвінкий сміх свого сина, що також встиг уже встати і щось там робить на кухні з Танею. Таня. Знов її голос. Носив її в споминах, як дорогоцінність, читав писані її рукою від цілої родини листівки в Сосновці, в Ґляйвіці, в копальні Кастен-Центрум, в бараках, де спали. Вона вже, напевно, готує сніданок і при тому співає "Віють вітри, віють буйні" — свою улюблену пісню.

Десять-п’ятнадцять хвилин — і твердий, плечистий мужчина, що має за плечима тридцять вісім років, готовий з ніг до голови. Краватка зав’язана рівно, туго і певно, волосся чітко розділене проділом і пригладжене щіткою. Піджак застебнутий на всі ґудзики. Став і звисока дивиться на Сопрона.

— Вставай! Ну! — і злегка штовхнув брата під бік. Той прокинувся відразу.

— Що! — вирвалось йому спросоння…

— Нічого. Тільки вже сьома минула…

— Ах! — покликнув Сопрон і без слова, без спротиву, без чухання і позіхання зірвався з канапи, а його довгі ноги стали п’ятами на голому помості…

— Кажеш, уже сьома? — поспіхом говорить Сопрон. — А батько? Хто поганяє?

— Я. Але ти можеш бути спокійний. Це станеться за годину. Йду до стайні.

І Іван вийшов. Сопрон ще чув його голос:

— Добридень, татуню! Добридень, Василю! Що там решта? Йому відповіли і словами, і сміхом.

В кухні Іван натягнув на голову кепку. Широким, твердим кроком вийшов на подвір’я. Сховзаючись по мокрій стежці, він дійшов до шопи. Тут уже рух. Під повіткою дві брички, шлеї почеплені, біля бричок батько та син Кандора Дмитро.

— Добридень! — сказав Іван. — Здоров, Дмитре? Як там батькові?

— Дай-бо! Та нічо… Кашляють.

Іван пішов до стайні. Він уже знає, що коні опорані. Це було трохи запізно на порядного господаря. Шість їх, темно-гніді, дві сиві кобили. Не можна назвати їх "стаєнними". Звичайні, костисті, широкозаді коняки, чималого зросту, без всякого расового пашпорту. Старий Мороз не вміє "форсити" кіньми. Кінь у нього не на око, а для плуга, жниварки, воза… Старий не вміє робити гонору — хай його роблять кращі і багатші.

Іван увійшов між коней, звичною рукою поплескав їх по задах…

— Неех! Ти! Мишатий… Це ще той самий! — питає він батька, знаючи, що той його зрозуміє.

Батько щось там робить, не дивиться в його бік.

— Той! Молодших усіх забрали… На мобілізацію. По сто карбованців дістав за штуку. Забрали четверо, — каже між іншим і з перервами старий.

— Треба б на них трохи стерва, — каже Іван.

— Обійдеться… Ось уже були тут у мене… Ледве відкупився від німоти… Хотіли забрати. Та й наша Татяна деколи мусить з ними морочитись. Ці дві пари підуть до запряжки, — вказав старий. — Я беру ці, ти ті…

І це все. Зрозуміло. Іван ще тільки заглянув до жолоба. Потім вийшов і обтрясав з піджака соломини…

— В такому до коней не ходять, — докинув старий йому вслід. Іван розуміє, що мова про його одяг. Батько, як батько… Той самий, що колись, що від початку. На ньому старий, неозначеної барви кашкет, полатаний кобеняк і старі чоботи. Борода його розвівається. Він майже суворий. У нього всі члени в русі. Він знає, що там лежить, а що там. Знає, що куди треба, і робить все напомацки, відчиняє, зачиняє, стукає, інколи бурчить під ніс. Бог і чорт чергуються, під ногами вештаються кури — завада і кара всіх порядних господарів: "оте паскудство, щоб воно виздихало".

Кури на нього не ображаються. Вони навіть не дуже його бояться, бо поки він зайшов до магазину, щоб узяти пару гарнців вівса, туди вже встиг пролізти великий, огненної барви півень, який відразу опинився на купі пашні і зчинив там неймовірний репіт, закликаючи на бенкет усю свою численну родину…

— А киш! Щоб ти здох! — кидається на нього старий; півень встигає підстрибнути саме в той момент, як товстий березовий деркач шумом падає якраз на місце його бенкетування.

То нічого. Півень забуває образу в ту саму мить, як тільки доривається до нової купи зерна. Зрештою, він, здається, і не пробував ображатися на цю звичайну і зовсім маленьку пересварку, що так доповнює співжиття цих двох володарів. То — бородата людина, а я — чубатий півень. Кожний на своєму місці. Виконуємо приписані ролі…

Іван обійшов короварню, свинюшник… Все, що там є живого, вже ремиґає. Пара тузенів корів червоної масті і не менше білих свиней займається своєю щоденною роботою… їсть… Все їсть… Ті якусь пашу — сіно з молодим очеретом, ті щось рідке — помиї з ґрисом та картоплею; підтикана вище колін Горпина носить цебри, Дмитро — оберемки сіна, між усім тим бігає сюди і туди запаморочений, з виразом господаря Кудлай. Інколи він пробує пару разів кудись у безвість послати кілька своїх собачих слів. Але він уже досить набрехався за своє життя і тому робить це не так з бажання чи потреби, як просто з довголітньої звички.

Над усім осінь. Сіра і мокра. В її атмосфері вичувається, як кажуть сентиментальні люди, тоска, але тут, на цьому дворі, ніякої тоски не помічається. Просто осінь і все. Сіє з брудного неба дрібний і набридливий дощ, з жердини на жердину мовчки і зщулено перешмигують горобці, інколи десь у тумані несподівано крякне ворона, вітер робить невеличке хвилювання в саду, між ялинами та у верхах стрімчастих високих топіль при виїзді з хутора.

І це все.

За півгодини всі в їдальні. Довгий, широкий господарський стіл прикритий скатертиною доморобного старосвітського полотна. На столі склянки з чаєм, масло, печене м’ясо і білий свіжий хліб. На першому місці Василь. Він старанно розчесаний, чистий, застебнутий на всі ґудзики. Дід не любить розхристаних. Трошки порядку не зашкодить. Дід, який він не є селюх, що ніколи не був в ніякому війську, любить, щоб було струнко. Так йому подобається..

— Сиди, сиди, — сказав він онукові, коли застав його на своєму місці.

Старий все одно ніколи не снідає перед церквою. Він ще має досить заняття. Одягнутись, причесатись, почиститись. Ніхто йому цього не зробить, бо не жадає ні від кого допомоги. Нащо йому! Має, дяка Богу, свої руки…

Тут також Петро, Водяний, панна Мар’яна і Сопрон… Татяна тут і там. Господиня ніколи не має часу для гостей. Молодиці, що їх має до помочі, пораються на кухні. Там тепер ціла фабрика. Все там у русі, дарма, що рання година. Окремо старша Омелянчиха готує глечик з "коливом", здоровенний кіш з паляницями та кілька воскових, суканих руками свіч. Буде молебень і парастас…

Петро, з розстебнутим коміром і волоссям, сьогодні вже не запорожець, а… Рембрандт. Тут він справжній художник. Він знає, що й до чого, очі його приплющені, мов у ласого кота, товсті міцні уста, як звичайно, блищать. Він п’є чай, склянку за склянкою, відкраює товсто хліб, мастить його щедро маслом, крає розмашним кроєм рожеву смажену свинячу спину і все то старанно вкладає до себе. Це значить, Петро їсть — на здоров’я йому. Священнодіє… Він уже трохи тяжкий, підборіддя його спочиває на м’якій подушці з товщу, потилиця прибрала два поверхи..

Сопрон, довгий, худий і костистий, їсть мовчки і дивиться гостро вперед. Великий, з тонкими устами рот широко відкривається й закривається. До нього вкладають відразу цілий окраєць хліба з м’ясом, вуса кілька разів сюди-туди мигнуть, і костиста довга рука знову підносить кусник хліба. Він одягнутий, як звичайно після роботи. На ньому лежить якийсь своєрідний бруд. Це бруд машини, копіт, що вжерся в пори його шкіри, олива, якою він насякнув, мов іспанська сардинка.

Мар’яна Миколаївна трохи зблідла. Вона недоспана. Під очима помітні лілові підтінки. Волосся стоїть буйною піною і видається, ніби воно кучеряве. Гарне волосся, її заслужена гордість, каштанове з мідяним відливом… Його тяжко уняти в якусь косу, і тому воно творить два спадаючі по спині потоки у вигляді двох недбало зібганих кудель. Вона одягнута в блюзку з білого серпанку, через яку просвічується мереживо сорочки, і в тісну, довгу, чорну спідницю. Ця мода трохи застаріла, але вона їй підходить, робить її старшою і поважнішою, майже дамою — ролю, яку Мар’яна охоче б відогравала.

Звечора, чи краще над ранок, пішовши з Татяною спати, вони лягли не відразу. Ще довго гомоніли, сміялися здушеним сміхом, щипали себе.

— Таню, — казала Мар’яна. — Як прикро… Стільки мужчин і яких мужчин, а ми мусимо самі спати… — ця мова кінчається довгим, дрібним, лоскотливим сміхом.

Сміються обидві, бо обидві себе розуміють. Сміх їх — це вияв їх найглибшого жіночого єства. Здоровий, ясний, пестливий і манючий вияв. Тепер вони за столом, обидві ніби не пам’ятають вчорашніх настроїв. Очі Мар’яни прищулені і сонно-теплі. Нечувану приємність творить її розливання чаю, а ще більшу декому, — ніби в тій лагідній і простій церемонії вона пропонує частинку своєї пахучої жіночої ласки.

Чи всі мужчини це розуміють. Ось тут поруч капітан Водяний, найпізніший гість, теж не зовсім у формі, з поблідним виразним лицем. Його кантясті форми спокушають мистецьке око Петра, і він уже пропонує "мазнути" з нього портрет. Це варто праці; особливо, коли б схопити погляд тих чорних, з антрацитовим відблиском зіниць. Це командир, без сумніву… Шкода, що зняли з нього ті фатальні погони і загнали з Петрограду назад до дяківської хати якихсь там Андрушів. Овоч імперського древа життя, вирослий у буйних травах дніпровських лугів під оксамитним небом чудової Малоросії, "ґдє всьо обільєм дишет", читач Достоєвського і Тургенєва, обожнювач графа Толстого, нащадок пушкінської "Полтави" — "казак на сєвєр дєржіт путь", той самий, що не хоче ніде відпічнути, коли йому доручено завезти донос "на гетьмана-злодєя".

Персти його округлих рук вказують, що він родився бути воїном. В ньому грає кров великого Могола. Древня кров, спокійна, мов метал, але так само, як метал, тверда і неугинна.

Татяна їде також до церкви. Омелянчиха заступить її дома. Варять великий обід, бо після церкви можуть приїхати ще інші гості. Це не дуже добре, що Татяна мусить все здати на інших — чи потраплять вони зробити все, як треба. Вона вже чверть години повчає Уляну і Маланку, що куди, що до чого, як зробити те, як інше. Показує, говорить, приносить. Але чи буде все так, як бути має? Проте вона мусить везти до церкви парастас. Так уже заведено. Господиня дому мусить бути при тому. Колись це робила покійна мама, пізніше покійна Маруся, тепер це увійшло в її обов’язок. Треба бути при Богослужбі, треба годувати коливом жебраків, роздати їм хліб і пироги.

До кухні вже прийшов Дмитро.

— Готово, — каже він.

Це значить, що коні запряжені і чекають. Старий, як за годинником, виходить зі своєї комірки. Він не каже нічого, але всі бачать, що і в нього все готове. За нього говорить його стародавній сурдут, його новий, темно-зеленої барви кашкет, його намазані дьогтем чоботи. У цім одязі вже кілька десятків років бачать його в церкві. Сам Бог знає його тільки в цьому вигляді. Його широкі і довгі брови насуплені, і всім відомо чому. Сини його ще не готові. Іншим разом він би їм щось сказав, але тепер вони гості, та ще й виняткові. Він говорить тільки поглядом та бровами.

Цього також вистарчило. Не думайте, що його тут бояться. Ні. Але Сопрон заметушився, швидко натягає свою залізничну "шинелю", всі встають, підтягаються, востаннє зачісуються. Василь з криком "ура" стрімголов біжить надвір, а з кухні армія молодиць на чолі з Татяною виносять лозинові білі кошики, наповнені книшами і прикриті старими вишитими доморобними настільниками.

Татяна несе опішнянський глечик, блискучий і розмальований квітами та птахами. У ньому варений риж з медовим розтоком, що зветься коливо. В руках у Тані загорнуті в білий папір три воскові свічки.

Виходять, виходять і виходять. Всі виходять. На подвір’ї перед порогом — дві запряжки. Бричка і звичайна кара, вимощена горохвяною соломою і прикрита строкатими килимками. До брички пішов старий. Перш за все оглянув упряжу. Нічого. Дещо підправив, вийняв батіг і глянув на небо.

— Здається, трохи розпогодилось… Сідаєм! — кинув між іншим, не оглядаючись. Але це звучить, ніби він командує полком кінноти. Він не цікавиться, хто і де сідає. Це вже не його діло. Сам він, великий і розвальний, уже сидить на козлах брички, і біля нього може приміститися хіба Василь. Більше місця він біля себе не лишає.

І всі сідають. Все, ніби за розкладом. Таня сідає до діда. До неї підсідає Петро й Водяний. Іван бере віжки другої запряжки. З ним іде Сопрон і Мар’яна.

— Можу я з вами? — чує Іван її голос.

Вона лишає місце ззаду і пересідає наперед. Ззаду зістається сам Сопрон. Мар’яна гукає на Василя:

— Васильку! Сюди! До нас… — Ні. Василь вже умостився біля діда. Він навіть не відповідає, а тільки швидко обертається і киває рукою. Кудлай бігає між возами, похитує товстим хвостом і дивиться на всіх поважним і нездивованим поглядом.

— Ні. Я мушу перекочувати, — каже Петро. — Треба задля блага ближніх потрудитися… — і він повільно і обережно злазить з брички і з крехтінням вилазить на віз Сопрона.

— Їдемо, брате! — каже він, опинившись на горохвяному сидінні. Бричка вже рушила.

— Вйо! — стьобнув Іван по конях.

Вже давно не тримав він у руках віжок. Це відразу помічається. Він їх тримає обома руками, ніби якусь дорогоцінність, хоча його темно-гніді коні і не думають поводитись якось непристойно. Вони рушили воза і потягнули його з невеликого косогора, притримуючи, щоб не котився навально. Віз, а особливо висока, на ресорах бричка, досить таки нахиляються набік. Мар’яна притримується за рукав Івана. Всі нахиляються вліво. Бричка вже доїжджає до звороту при виїзді з хутора… При брамі п’ять молодих тополь, три праворуч і дві ліворуч; легкі, колись на зелено фарбовані ворота відчинені і ніколи не зачиняються. Далі мала, вузька, на дві колії, дорожина на Ліпляву і в поля в напрямку півночі, а спереду луг… Від самої брами починається той луг і простягається ген аж мало не до Дніпра — з невеличкими перебоями, пагорками з піску або острівцями, зарослими кущами верболозу. Весною, коли Дніпро розливається, вода доходить мало не під самий хутір, а бувають такі роки, що і під самий хутір, аж по дорогу. Тоді з вікон Морозового дому видно широчезне плесо води, втикане то тут, то там почорнілими острівцями верби. До Канева їздять тоді човнами і роблять це не часто і не кожний, бо переїзд у такий час через Дніпро вимагає всебічної зручності.

Зараз луг сірий і спорожнілий. Навіть череди худоби, що звичайно бродять по нім осінньої пори, тепер зникли. Дощ. Кому хочеться в такий час виганяти надвір навіть худобину…

На щастя, дощ трохи ущух. Над головами, і то досить низько, з великим розмахом женуться величезні кусні чорних хмарин, їх напрямок — схід… Вітер дме з-за Дніпра, десь з тих гір, які зараз майже закрилися поволокою туманної мжички. Інколи намагається прорватися сонце і, коли це йому вдається, воно нашвидку кидає на мокру землю купу змученого світла. Так і помітно, що призначення його не перемогти, а тільки подражнити. Чорні тіні хмарин, мов рухливі ліси, проповзають по сонячних плямах і пливуть, пливуть певно і невідхильно. Вусате кволе світило над землею борсається у валунах, ніби золотий футбольний м’яч.

Яка радість їхати отак до церкви! Бувало, Василь не міг дочекатися тієї хвилини, коли можна було одягнутися в нову, чорну, оксамитну блузку, підперезатися широким, блискучим шкіряним поясом з великою мідяною бляхою, на якій витиснуто великий двоголовий орел. Особливо це приємно навесні і влітку, а найприємніше на Великдень, під час "проводів" або на Зелені святки...

 

Переглянути книгу

Прочитано 148 разів Останнє редагування Четвер, 26 липня 2018 14:27

Контакти

Видавництво "Джура"

 вул. Поліська, 5

м. Тернопіль, Україна 46000

+380 (352) 258 880

+380 (352) 256 940

+380 (68) 933 92 50

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Facebook