Книга Петра Кононенка про С. Бандеру

Bandera
Степана Бандеру, як і всякого історичного діяча, необхідно бачити та оцінювати з позицій не чужосторонніх, скажімо, російських, німецьких, польських, а відповідних його життю і призначенню – українських!.. Його концепції були плодом віків і революційно-визвольних поколінь героїв. А Герої не вмирають!
П.Кононенко.
Нещодавно видана книга «Українці у світовій цивілізації і культурі. Історичний феномен Степана Бандери» (Тернопіль: «Джура», 2016. – 416 с.) неодмінно викличе широкий резонанс. І не лише в Україні. Об’єктивний аналіз сформульованих та поєднаних у заголовку цієї книги концептів, не може не спричинити інтелектуально-емоційного піднесення в душах патріотів України та українофілів, як і обурення україноненависників, для яких бандерофобія – найкоштовніша перлина українофобії.
 
Автор цього небуденного видання – видатний учений, засновник сучасного українознавства Петро Кононенко. Перелік його титулів, ступенів, звань, нагород тощо ледве вмістився на останній сторінці обкладинок книги. Проте, попри заслуги перед українською наукою й українством загалом (а радше саме через них), одіозний міністр-українофоб Д. Табачник вижив П. Коно­ненка з посади директора створеного ним же Національного НДІ українознавства і призначив на його місце екс-проректора Академії МВС, полковника міліції А. C. Чай­ковського (див.:http://education.­unian.ua/596647-chomu-tabachnik-zalishiv-institut-ukrajinoznavstva-bez-finansuva­nnya.html). Про рівень кваліфікації цього «українознавця» дає уявлення, наприклад, такий пасаж із його інтерв’ю: «Очевидно, что патриотические чувства оуновцев и соответственно их мстительность заканчивались там, где начинались интересы гитлеровской Германии. Когда в 1939 г. немцы передали Карпатскую Украину Венгрии и многие украинцы бежали в СССР, оуновцы даже пальцем не пошевелили, чтобы развернуть борьбу против венгерских фашистов, и уж тем более не бросили ни слова упрека своим немецким хозяевам» (http://bulvar.com.ua/gazeta/archive/s1_63536/5872.html). У такому ж стилі і на такому ж рівні він говорив і писав про С. Бандеру. На­скільки знаємо, НДІ українознавства позбувся цього «фахівця» аж завдяки Майданові.
 
Рецензоване видання має політематичний характер. У центрі мережива логічно пов’язаних тем і підтем – Степан Бандера: «Людина драматичної життєвої долі, трагедійної смерті й історично значущої місії – громадянина-патріота, істинного інтернаціоналіста, лідера (теоретика і практика) національно-визвольних рухів, – ім’я якого стало символом і прапором найвпливовішої парадигми модерної методології й ідеології розвитку в системі мислення, світорозуміння, державо-, націє- і життєтворення» (с. 8 – 9; тут і далі вказуємо сторінки рецензованого видання). Доля цієї людини «є символом долі України»; народ назвав один із своїх доленосних історичних рухів Бандерівщиною, як до неї були Хмельниччина, Мазепинщина, Петлюрівщина. Отож «бандерівщина настоювалась віками і кипіла в поколіннях волелюбних українців та вибухала бунтами, повстаннями, революціями і вивершувалася в націоналізмі-патріотизмі П. Конашевича-Сагайдачного і Б. Хмельницького, І. Виговського та П. Дорошенка, І. Мазепи й П. Орлика, Т. Шевченка й І. Франка, С. Петлюри і С. Бандери» (с. 404). Такі рухи, як і життя загалом, не бувають одномірними, тож у них та в їхніх діячах не можна бачити лише чорне або біле, заслуги або провини, «а тому застосовувати тільки поетизацію чи тільки осуд» (с. 14). Слушна методологічна теза! До слова, гріхи, типологічно однакові з приписуваними С. Бандері, аж ніяк не заважають, наприклад, нинішнім полякам і євреям вважати Ю. Пілсудського і М. Беґіна своїми національними героями: перший став «іконою польської історії», другий – сьомим прем’єр-міністром Ізраїлю і навіть лауреатом Нобелівської премії миру (див.:http://censor.net.ua/…/politicheskie_terroristy_ili_natsion…). 
 
Описуючи життєвий шлях С. Бандери, автор книги звертає увагу на різні чинники, які вплинули на формування його характеру та систему життєвих цінностей: «Степан виростав у багатодітній висококультурній гуманістично-патріотичній родині, а це й визначило гени його світогляду та душі на все життя» (с. 34 – 35).
 
Чи не найважливішим і великою мірою піонерським у книзі є розгляд українського питання «як проблеми не лише внутрішньо-української, а й цивілізаційно-культурної для всієї Європи, а водночас і як проблеми світової» (с. 41). Справді, Україна – надто велике астральне тіло, щоб від її місця і ролі на етнополітичній мапі світу могло не залежати становище інших народів та держав. Подумаймо: як би склалася доля Європи і світу, зокрема, чи була б розв’язана Друга світова війна, якщо б УНР зуміла втримати незалежність і СРСР без України не мав би достатньо ресурсів допомогти стати на ноги реваншистській Німеччині? Чи проголосували б так масово німці, передусім їхні бауери, за Гітлера, якби не знали з газет і кінохроніки про жахіття штучного голодомору-геноциду імені Сталіна в Україні? Відомий російський дослідник Марк Солонін, розглядаючи «дурну політику Гітлера» щодо народів СРСР (саме так оцінив її Сталін!), пише, що «не має жодного розумного змісту навіть обговорення питання про те, що було б, якби гітлерівці проголосили незалежність України, а не відправили С. Бандеру з товаришами в концтабір» (Солонин Марк. Бочка и обручи, или когда началась Великая Отечественная война. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – С. 420). Дослідник назвав тут ще кілька різних «якби», але, напевно, не просто так почав їх перелік наведеним українсько-бандерівським. 
 
Лейтмотивом праць С. Бандери було: «Ідея суверенності нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною, вселюдською ідеєю» (с. 228). Він зазначав: «Український нарід веде не тільки власні змагання, він нині стає осередком, організатором і передовою силою спільного визвольного руху [анти]більшовицького фронту всіх поневолених цим большевизмом народів. Україна – це історичний гробокопатель московсько-большевицького імперіалізму, гніту й насильства, а водночас – пробойовик і кристалізаційний осередок нового руху на руїнах СРСР, ладу свободи і справедливості між вільними народами і людьми. Така історична місія України, така її фактична сьогодні роль, і відповідно до цього вона здобуває собі світову позицію» (с. 117 – 118). Тому, пише П. Кононенко, не тільки з особистих мотивів (вбивство братів німцями, вбивство батька і заслання сестер у Сибір совєтами) Бандера принципово боровся «з фашизмом та імперіалізмом не лише гітлерівським, а й сталінським як виразом імперського колоніалізму обох держав» (с. 124).
 
У своїй боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу С. Бандера дотримувався засади опертя на власні сили. Водночас він писав: «У самій основі нашої революційної концепції лежить ідея і програма спільної визвольної концепції, революційної боротьби всіх народів, поневолених московсько-большевицьким імперіалізмом» (с. 148). Цілком обґрунтовано автор книги називає С. Бандеру «істинним інтернаціоналістом» і зазначає, що «збірна борців за свободу Європи» – УПА, в якій «були представники не лише України, а й обох воюючих імперіалістичних країн», «стала взірцем справжнього злиття націоналізму-патріотизму й інтернаціональної співдії пригноблених націй» (с. 150). Такий націоналізм не може бути ворожим ні своєму, ні іншим народам, а пропонований і втілюваний С. Бандерою синтез визвольного і демократично-гуманістичного націоналізму й інтернаціоналізму цілковито відповідає «кількасотлітній європейській традиції» і, звичайно ж, традиції українській: «наш народ завжди прагне волі для себе і бажає її для інших народів» (с. 261).
 
У концепції С. Бандери йдеться і про кардинальне поняття новітнього суспільно-політичного життя, найвищої нематеріальної цінності цивілізованого світу – прав людини: «Ідея гідності й пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціативи, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя є діаметрально протилежна до большевицької тиранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідності, нівечення свободи» (с. 124).
 
Отож ідеї С. Бандери були гостро актуальними в його час, залишаються вони такими майже за всіма параметрами і сьогодні. «…Коли б його прогнози виявилися не адекватними розвитку дійсності, то його давно лишили б у спокої, на кладовищі мертвих», – пише П. Кононенко і продовжує: «Це нервує ідеологів неоімперій: вони бачать, що, коли ідеї С. Бандери знову заволодівають масами, то Україна й українці навічно вирвуться з полону шовінізму, деспотії й «добровільного» рабства. І особливо лякає бандерофобів те, що маємо масу доказів його правоти» (с. 291). Автор наводить і розглядає всі ці докази, та, будучи палким прихильником науки для народу, а не науки для науки чи, понад те, для користі науковців, впродовж цілого тексту не спускає ока з нашого сьогодення. Візьмімо, для прикладу, принципову тезу С. Бандери про опертя на власні сили. «А як у нас із власними силами?» – питає дослідник і тут же відповідає: «Власні сили – це ідейно-політична єдність нації; це глибоке засвоєння історичної пам’яті; це використання історичних традицій, шанування національних святинь і героїв; це мовно-культурна і етнопсихічна єдність усіх верств і всіх регіонів суспільства; це конституційний лад і верховенство Закону; це плекання й всебічне використання національної еліти, це дійсно українська помісна церква; це єдність дій усіх гілок влади та реальне народоправство; це плекання своєї еліти й середнього класу.
А що маємо?» (с. 294).
 
Відповідь чи, точніше, відповіді на це запитання, як і аналітичний опис нашого «лиха давнього і сьогочасного», уважний читач знаходитиме ледь не на кожній сторінці рецензованої книги. Там же він зустрічатиметься і з думками славетних світових та українських мислителів, учених, письменників, політиків, полководців – ерудиція автора книги подиву гідна. Однак авторове оперування нею – це не мистецтво для мистецтва, а засіб переконати читача, поглибити його проникнення в суть речей, розширити його світорозуміння.
Автор не уникає і, м’яко кажучи, неприємних тем, зокрема, злощасного українського самоїдства. Цю проблему, як і інші, він розглядає в різних аспектах, передусім історичному, почавши з часів Київської Русі. Не оминає її (проблему) і пишучи про ОУН, яку намагалися розкласти «борці за справжню демократію», соціалісти, двійкарі тощо. «Тратились сили не на поборювання ворога, а на взаємопоборювання» (с. 207). Схильність українців «ділитися і сваритися», їхнє «тригетьманство», «самоїдство» тощо – це передусім наслідок тривалої несуб’єктності українcького народу, «тавро бездержавности». Підтема поборювання згубної для національної справи «внутрішньої коромоли» – одна з наскрізних у книзі. П. Кононенко, природно, зупиняється і на протистоянні ОУН (Б) та ОУН (М): «ті й ті прагнули одного, але домагалися свого в різний спосіб. Хоча доля виявилася неминуче однаковою – трагічною, бо оунівці обох течій були неприйнятними для всіх окупантів, оскільки в основній своїй масі не ставали колаборантами» (с. 78). Фактом, який промовляє на користь С. Бандери як відповідального лідера боротьби за УССД, стала, зокрема, його заборона публікувати протимельниківські статті, оскільки «так можна нашкодити не тільки А. Мельнику, а й усій ОУН та всеукраїнській справі національно-державного визволення і будівництва» (с. 198).
 
Як бачимо, рецензована книга акад. Петра Кононенка – аж ніяк не апологетичний опус. Це продумана, скажімо так – реалістична праця, метою якої є зруйнувати гори фальсифікацій і безпардонної брехні щодо героїчної боротьби ОУН-УПА та її провідників, передусім С. Бандери. Адже ці «гори» ще й нині більшою чи меншою мірою залишаються у свідомості багатьох громадян України старшого покоління, для яких і далі чужа кривда миліша за свою правду. Мета праці зумовила її жанрову своєрідність: це і наукова монографія з вивіреною аналітикою та беззаперечною доказовістю, і блискучий високоінтелектуальний есей, і фундаментальний посібник з українознавства водночас. Усе це працюватиме в ім’я української Правди, її ширення та утвердження.
 
Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ (Газета "Нація і Держава")
Прочитано 72 разів Останнє редагування Четвер, 21 березня 2019 16:26

Контакти

Видавництво "Джура"

 вул. Поліська, 5

м. Тернопіль, Україна 46000

+380 (352) 258 880

+380 (352) 256 940

+380 (68) 933 92 50

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Facebook