Література російсько-української війни: про книгу Лесі Орляк

Леся Орляк
Окрему нішу серед книжок про визвольну війну на Донбасі займає сповідальна материнська проза. Серед них – художньо-документальна повість Л.Орляк «Ти зробив усе, що міг», що цьогоріч побачила світ у тернопільському видавництві «Джура».

«На цих сторінках ти, читачу, не шукай бульварного екшену… Та й високої літератури чи навіть приземленої белетристики теж не очікуй. Це не роман, не оповідка, не мемуари, щоби, розважаючи себе, даремно гаяти час. Позаяк це і не книга як така. Це – крик душі матері. Біль втрати, який їй не дає спокою. Він прориває барикади скромності й виходить сюди – на сторінки твору, де жоден рядок не вигаданий…», – слова з передмови до книжки Л. Орляк дають єдиний у цій ситуації і в цих умовинах «ключ» для її адекватного прочитання. Бо крик і біль – це онтологічні модуси, які поза простором достеменності, непофальшованої з’яви, реального життєвого факту просто не вільно помислити, як не вільно навіть уявити собі поза регістрами правдивого свідчення, наприклад, молитву і сповідь. Тут інша, як висловився б Грицько Чубай, «постать голосу», (бо коли жінка знаходить у собі сили розповісти про свого сина, який загинув під тим апокаліптичним після всього, що сталося, Дебальцевим, то оповідь може бути тільки вертикальною, іконічно-знаковою, а не, скажімо, розважально-белетристичною чи постмодерно-гіпертекстуальною), інша умотивованість причинно-наслідкових зв’язків, інша метафізична перспектива – у якій розгортаються виміри як екзистенційні, так і соціологічні.

Власне, вимір соціологічний найпершим і привертає до себе увагу читача, бо історія, про яку оповідається на сторінках повісті «Ти зробив усе, що зміг» – надзвичайно типова: тут практично відсутні вигадані персонажі – усі герої з реальним іменем і реальною біографією, що її читач, ніби сорочку, може «приміряти» і на себе. І разом із тим ця історія – доглибно унікальна, як унікальна кожна доля людська, як унікальний той виклик, який постає нині перед кожним в Україні сущим: хтось його приймає, а хтось знаходить неймовірну кількість переконливих причин, аби відійти на безпечну відстань. Отже, Тернопіль першої тривожної post-Майданної весни, звичайна українська родина, один із синів у якій – Сашко – має чи не найбільш мирну з усіх можливих у цьому світі професій: «кухар-кондитер». Як і належить нормальній людині його віку, він цікавиться ком’ютерами, музикою, мріє про родину, про власну справу. Якраз на Вербну неділю в помешканні лунає телефонний дзвінок – хтось із міського військкомату вимагає аби Олександр Орляк негайно з’явився для мобілізації. Мати, звичайно, шокована: війни в країні офіційно немає, зрештою, як вона собі розмірковує, «в державі повно міліції, есбеушників», але, вочевидь, цінні екземпляри «ментів» потрібні владі не для того, аби захищати країну від зовнішнього ворога. «Його немає вдома», відповідає вона, проте не сказати синові про дзвінок не може – сподіваючись, що він таки погодиться із тим компромісним «немає вдома». Сподівається, хоча у глибині душі твердо знає – піде він таки, не зможе не піти, бо таким його виховала вона, а ще – розповіді діда Михайла про повстанців, а ще – ціла атмосфера їхньої родини, у якій завжди жила пам’ять про Михайлового стрия – «Зенка», зв’язкового ОУН – молодого і талановитого хлопця, який застрелився в криївці, аби не здатися енкаведистам.

Проте усе сказане – тільки експозиція, справжні драматизм і висока трагедійність у повноті уреальнюються тоді, коли Сашко, твердо сказавши матері «Я військовозобов’язаний. Я присягав на вірність Україні і це мій обов’язок» (а скільки десятків тисяч таких Сашків «штурмували» у той час військкомати), іде, аби взяти зброю до рук і захистити свою землю. І тут з’ясовується, що всюди – а насамперед в армії – віч-на-віч постали один перед одним два непримиренних абсолюти: Україна живої віри і полум’яної жертовності та мертва субстанція досі невідворотно «совєцької» владної ієрархії, яка стискає на горлі живої України холодні пальці. Цей «совок» може вбиратися в мундир із «тризубами», носити вишиванку, може навчитися демонстративно ходити до церкви і гучно проголошувати «Героям слава», але засаднича його несумісність із автентичним українським буттям засвідчує себе повсюдно: у військкоматі, де до хлопців, які не сховалися від повісток, ставляться не як до «майбутніх захисників Української держави», а як до «арештантів», на полігоні в Ужгороді, де «у вік глобальної кібернетики та новітніх технологій той-таки український боєць має спати на солом’яному матраці та вкриватися солом’яною ковдрою, причому сирою» (вочевидь, кошти на справжні матраци і ковдри давно «освоєні» в заміських маєтках генералів та чиновників), у військовому таборі під Дебальцевим, де відразу ж після прибуття підкріплення починається шквальний «сєпарський» артобстріл, бо, як подейкують поміж собою українські солдати, «хтось з високого начальства тоді їх здав – за великі гроші» (теж варіант «освоєння» коштів – тільки вже із кривавим «контекстом»). Найбільша, проте, біда, не в тому навіть, що «високе начальство» таке, а в тому, що ця гнилизна самим фактом свого існування затруює простір довкола себе… І ось вже люди, які могли б бути дійсно живими (і Майдан же для цього який потужний імпульс дав) поспішають з усіх сил туди – до мерців: заможна українка, чия родина заробітчанськими шляхами опинилася в Празі, переконана, що треба жити «вже і зараз» і повчає подругу, чий чоловік пішов добровольцем: «Які вони дурні, що погодилися їхати на схід… Та хай вже Росія забирає собі той Донецьк – Луганськ і дасть людям спокій», київський міліціонер, який спочатку так боявся АТО, що навіть у лікарню ліг, але тепер переконався, що ні на яку передову там міліцію не відправляють і заздрить «пацанам», які «через півтора місяці повернулися звідтіля, пільги отримали, землю» – приклади вільно множити й множити.

Одначе якими б чіпкими не були пазурі мертвого «совка», українське майбутнє – і в повісті Л. Орляк це засвідчено з вражаючою силою переконливості – належить іншим. Таким, як тернополянин Святослав Метлинський, який в уже захопленій «зеленими чоловічками» українській військовій частині в Криму відважився підняти український прапор і увімкнути через колонки «Ще не вмерла…» – саме тоді, коли там «урочисто» чіпляли триколірну ганчірку, як тендітна волонтерка, що вона через усю країну везе на передову «особливий вантаж – дрон», як доброзичливий танкіст з Краматорська, який пригощаючи бійців чаєм, проводить із ними «політінформацію» в такий спосіб: «Этих гадов надо давить! Я сам с востока и понимаю, что эта война, ребята, к добру не приведет. С востока противник пойдет в Центральную Украину, а затем и к западу. Надо их давить». Як Сашко – там, під Дебальцевим, вже сержант Олександр Орляк, командир гармати 128-ї гірсько-піхотної бригади, як його побратими, які у короткі хвилини перепочинку між обстрілами тулять наскрізь промоклий одяг до теплих буржуйок, зливають воду з радіаторів автомобілів, аби відварити макарони, бо іншої придатної для людини в Дебальцівському котлі вже не знайти. І оборону – тримають, коли вже повністю оточені, коли повертає назад колона Нацгвардії, яка повинна була їх деблокувати, коли немає підвозу боєприпасів, гармати розбиті і лишається тільки стрілецька зброя – проти «сєпарських» Градів і танків. Їх можуть зрадити люди із великими зірками на погонах, їх можуть вбити раби московського царя, яким тільки-но підвезли з Росії «гуманітарну», де «вмєста абєщаних прадуктав для данецкава народа случайна аказалісь снаряди» – проте ніхто й ніколи не зможе їх перемогти.

Прикметно, що повість «Ти зробив усе, що зміг» Л.Орляк типологічно і світоглядно найвиразніше перегукується із виданим торік київським видавництвом «Темпора» «Життям P.S» В. Бурлакової: в одному випадку, мати розповідає про свого загиблого сина, в іншому, молода жінка – про полеглого коханого, так само реальну особу з реальним іменем, реальною долею, реальним героїзмом. У чомусь тут «виграє» книга В. Бурлакової: вона – професійна журналістка, отже фахово володіє пером, сама воювала на передовій, тому не з розповідей знає, а «шкірою відчуває», що таке артобстріл, у неї жива деталь і гарячий – майже до експресіоністичної напруги – образ. Проте в здатності символістично піднестися над реальністю, побачити її «очима серця» перевага на боці Л. Орляк. Бо вона – мати, бо тільки вона, «всупереч всім законам фізики», здатна розмовляти із сином вже після його загибелі, здатна почути від нього ці лише до неї звернені слова – «Мій блокпост тепер там, Де рукою подати до неба»; «Більш мені не дзвони – Я лишив на землі свій мобільний» – які не здатен вигадати найталановитіший письменник.

Із книги: Герасименко Н. В. Словами очевидців : література від Євромайдану до війни. Тернопіль : Джура, 2019. 128 с.

Фото: Василя Шевчука (Підволочиськ)

Прочитано 103 разів Останнє редагування Середа, 05 червня 2019 09:09

Контакти

Видавництво "Джура"

 вул. Поліська, 5

м. Тернопіль, Україна 46000

+380 (352) 258 880

+380 (352) 256 940

+380 (68) 933 92 50

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Facebook